Вплив дитинства на наше доросле життя

Автор статті

Сотніченко Анастасія

Автор статті

Сотніченко Анастасія

...розгорнути

Терапія з Анастасією допоможе вам пропрацювати травмуючі події в минулому, адаптуватися до нових умов життя, пережити горе та втрату, налагодити стосунки в родині, побудувати особисті кордони. Працює в методі схема-терапії, когнітивно-поведінкової, діалектично-поведінкової та психодинамічної терапії. Анастасія працює з дорослими клієнтами. Консультує клієнтів ЛГБТ+, людей з інвалідністю та молодих мам, HR/коучинг. Психотерапія з нею — унікальна, бо спеціалістка використовує гумор у роботі, хвалить за прогрес, задає домашні завдання, допомагає створити мережу опор у повсякденному житті та фокусується на глибинних переживаннях клієнта.

Сторінка фахівця

Є думка, що всі наші травми з дитинства чи від батьків. Насправді це не так, ми можемо стикнутись із травматичними ситуаціями в дорослому віці, але дитячі травми є, як правило, значно глибшими.

Більшість чули про Теорію прив’язаності Дж. Боулбі: кожна дитина потребує захисту дорослого, адже не може про себе дбати. Лікарі зазначають, що діти, що не мали важливої прив’язаності з дорослим, мали серйозну затримку розвитку, іноді це призводило до смерті. Цей ефект має назву “Ефект шпиталізму”. Втрата дорослого фактично дорівнює смерті, тож дитина, що має батьків чи опікунів, буде пристосовуватись, аби її дорослі не лишили на самоті.

Немає дитини, що не зазнала травми від своїх батьків, якими б гарними вони не були. Адже бажання дитини часто не співпадають з тим, що для неї буде краще чи безпечно. Але є й батьки, що з різних причин кривдили дітей: били, ображали, кричали, лишали їм негативні послання. Іноді, на першу думку, добрі послання у довгостроковій перспективі такими не є. Усі ці дії кривдять дитину, лишаючи рану на її особистості.

Важливо: не тільки батьки/опікуни можуть лишити ці рани. Це можуть бути також тренери, вчителі, близькі родичі, однолітки (тобто важливі люди).

Щоб якось впоратись з болем, дитина формує такий собі “захисний панцир”: різні види захисної поведінки. Мама каже, що я маю бути відмінницею, а якщо я приношу двійки, то вона свариться? Буду робити усе якомога краще. Батьки б’ються та сваряться між собою, а якщо я втручаюсь, то можу потрапити “під гарячу руку”? Закриюсь у своїй кімнаті, буду грати в навушниках в ігри, щоб мені не дісталось.

І формуються певні переконання та правила, яким треба слідувати, наприклад, “Я маю бути найкращою, чого б це мені не вартувало, інакше я - погана, не вартую любові”, “Іноді з людьми важко, краще їх уникати” тощо.

Є багато різновидів цих деструктивних коупінгів (агресивна поведінка, уникання, дисоціація, перфекціонізм тощо). Ці стратегії в дитинстві були корисними, вони дали нам можливість вижити, але в дорослому віці вони нам відверто шкодять. Наприклад у першому випадку дівчина ніколи не буде задоволена собою, буде мати виснаження, бо надто багато набирає на себе роботи тощо.

Ситуації небезпеки уже немає (ви уже виросли), а поведінка є: емоційно ви наче досі переживаєте ті травматичні ситуації, хоча когнітивно розумієте, що уже виросли.

Часто несвідомо людина переносить образ важливих дорослих на інші важливі фігури у її уже дорослому самостійному житті: на партнера, викладача, керівника тощо. Вмикається захисна програма, що убезпечувала її в дитинстві, але не є помічною зараз. Проблеми на роботі? Вимкну телефон, зачинюсь вдома, гратиму в ігри.

Складнощі в стосунках з партнером? Буду старатись для нього якнайкраще, щоб він мене не розлюбив. Ця поведінка сковує, не дає бути насправді щасливою людиною. Щоб з цим впоратись, необхідно емоційно усвідомити, що ситуація небезпеки завершилась, а також сформувати нові стратегії поведінки у кризових ситуаціях. Це непростий шлях, з яким вам може допомогти психотерапія.